Розвиток неврології

Розвиток неврології

Історія розвитку неврології, її роль і місце у сучасній медицині

Неврологія (від грец. neuron – нерв, logos – наука) – наука про нервову систему людини у нормі та патології. Вона вивчає анатомію, гістологію, фізіологію, біохімію нервової системи, а також патологічні процеси в людському організмі, що викликають порушення обміну речовин нервової системи та зміни гематоенцефалічного бар’єру. Невропатологія – це розділ неврології, вивчає хвороби нервової системи людини. Вона включає загальну частину (пропедевтику) і спеціальну. Пропедевтика передбачає знання провідних шляхів, анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи, симптомів і синдромів ураження її на різних рівнях; спеціальна частина присвячена вивченню окремих хвороб нервової системи, їх етіології, патогенезу, клініки, діагностики, розробці методів профілактики і лікування.

Неврологія є складовою нейронауки. Виділення її в окрему клінічну дисципліну в середині ХІХ століття не було формальним. Цьому передували значні досягнення та відкриття в області інших складових нейронауки –нейроанатомії, нейрогістології, нейрофізіології. У 1861 р. французький анатом П.Брока показав, що ураження задньої третини нижньої лобової звивини лівої півкулі мозку обумовлює розлади мови – моторну афазію. Пізніше ця ділянка була названа зоною Брока. У 1874 р. німецький дослідник К.Верніке описав другий тип афазії – сенсорну афазію. Вона пов’язана з ураженням ділянки кори, що також знаходиться у лівій півкулі мозку в задній третині верхньої скроневої звивини. Цю ділянку тепер називають зоною Верніке. Пізніше було встановлено, що зони Верніке і Брока з’єднуються групою нервових волокон – дугоподібним пучком.

Велике значення для клінічної неврології мало відкриття А.Фрітчем і Е.Гітцігом ділянок кори, подразнення яких в експерименті на тваринах викликало руховий ефект, тобто було підтверджено, що в корі великого мозку знаходяться рухові центри. Великий інтерес викликали повідомлення Мунка, В.М.Бехтерєва про те, що в корі великого мозку є не тільки рухові центри, але й ділянки, пов’язані з зором, нюхом, смаком, загальною чутливістю шкіри.

Наступний крок було зроблено у 1874 р. Він полягав у відкритті В.М.Бецом у руховій корі мавпи і людини особливої групи гігантських пірамідних нейронів, що утворюють провідні шляхи між моторною корою і спинним мозком (пірамідний шлях). Тепер ці гігантські клітини називають клітинами Беца.

Офіційне виділення неврології із терапії в самостійну клінічну дисципліну було проведено у 1860 р. французьким неврологом, професором паризького університету Жаном Мартеном Шарко. Він організував першу у світі клініку і кафедру нервових хвороб. Його роботи мали великий вплив на розвиток клінічної неврології. Зокрема, він описав такі захворювання як розсіяний склероз, боковий аміотрофічний склероз, істерію.

У 1869 р. у Московському університеті була заснована самостійна клініка і кафедра нервових хвороб під керівництвом В.Я. Кожевнікова. Ним описані запальні зміни клітин передніх рогів у хворих на поліомієліт, варіант епілепсії з постійними судомами, яка отримала назву кожевніковської. В.Я. Кожевніков створив велику школу російських неврологів і психіатрів: Л.О. Даршкевич, Г.І. Россолімо, С.С. Корсаков та ін.

У Петербурзі неврологічну клініку в 1881 р. очолив І.П. Мержеєвський, у подальшому нею керував В.М. Бехтерєв.

Українська школа неврологів тісно пов’язана з розвитком неврології у провідних університетських центрах Києва, Харкова, Одеси. Особливо велике значення мали роботи професора анатомії та гістології Київського університету В.О. Беца.

Новим етапом розвитку клінічної неврології було заснування у 1884 р. на медичному факультеті Київського університету об’єднаної кафедри нервових і душевних хвороб, яку очолив І.О. Сікорський. У 1903 р. кафедра була розподілена на дві самостійні кафедри – нервових хвороб та психіатрії. Кафедру неврології очолив М.М. Лапінський – засновник Київської школи невропатологів. Великий внесок у розвиток Української неврології зробили відомі вчені Б.М. Маньківський, Д.І. Панченко, М.Б.Маньківський, О.Р.Вінницький.

У Харкові засновником кафедри неврології у 1884 р. був П.І. Ковалевський, його справу продовжили С.М. Давиденков, О.М. Грінштейн, Г.Д. Лещенко, Є.Г.Дубенко.

Третя в Україні кафедра нервових і душевних хвороб була створена у Новоросійському університеті в Одесі у 1905 р. Першим її завідувачем був Н.М. Попов. Після нього кафедру очолив відомий вчений Г.І. Маркелов, наукові праці якого присвячені вивченню вегетативної нервової системи; у подальшому естафету завідування кафедри прийняли професори Г.Г.Соколянський, Ю.Л.Курако.

У 1905 р. була заснована також кафедра неврології на медичному факультеті Львівського університету. У різні роки кафедру очолювали професори Д.І.Панченко, М.В.Міртовський, Д.І.Пронів, П.Г.Скочій.

Багато наукових досліджень грунтується саме на неврології. Тому неврологія в структурі медицини посідала і тепер посідає одне з провідних місць. Адже нервова система “відповідає” за більшість (якщо не всі) людських хвороб і за одужання.

Нинішнє покоління неврологів України гідно несе естафету своїх попередників. Розробкою актуальних питань клінічної неврології в Україні займаються 25 кафедр нервових хвороб вищих медичних закладів і академій післядипломної освіти, співробітники Харківського інституту неврології, психіатрії, наркології. Дослідження вітчизняних невропатологів присвячені подальшому вивченню таких важливих проблем клінічної неврології, як судинні та демієлінізуючі захворювання нервової системи, дослідженню захворювань периферичної нервової системи, інфекційно-алергічних захворювань, розробці системи їх активного лікування тощо.

Сучасна неврологія має два основних напрямки розвитку: диференціація неврологічної науки, що зумовило організацію центрів (цереброваскулярної патології, розсіяного склерозу, епілепсії тощо); інтеграція неврології з іншими клінічними та теоретичними науками (кардіоневрологія, соматоневрологія, вертеброневрологія тощо). Отже, неврологія нині, з одного боку, характеризується вузькою спеціалізацією, що сприяло поглибленому вивченню окремих неврологічних захворювань, а з іншого – тісним зв’язком з різними клінічними дисциплінами.

В останні роки з’явився новий науковий напрямок – нейроетика. І без неї уже не можна уявити собі подальшого розвитку медичної науки й практики. Нейроетика стоїть на сторожі використання досягнень медицини та біології. Йдеться про захист від будь-якої небезпеки, зумовленої неналежним впровадженням досягнень наукового прогресу.